Антигітлерівський рух у Новогеоргіївському районі не набув того надзвичайного за запеклістю характеру, що був притаманний тотожним явищам на Єлисаветградківщині, у Знам’янці чи Кіровограді тощо.
Рівнинна місцевість, незначна кількість лісонасаджень, відсутність важливих об’єктів обумовили спорадичний характер диверсійних акцій на території краю.
Незважаючи на строкатість форм та засобів боротьби, соціального складу учасників та ін., слід виділити дві тактичні концепції, виразниками яких в тій чи іншій мірі були всі без винятку осередки крайового Опору.
Представниками тактики “партизанського забезпечення” були члени “груп підпорядкованої дії” – осередків, що діяли в селах південно-західної Новогеоргіївщини (Миронівка, Янів, Захарівка, Аудиторівка, Федірки, Іванківці, Юхимове та ін.), тобто в безпосередній близькості до Чорноліської зони партизанського впливу. В переважній більшості вони виникли у 1943 році.
Як правило, всім цим групам були притаманні такі спільні риси:
1. Основне завдання – забезпечення нагальних потреб партизанів (продукти харчування, боєприпаси, зброя, та ін.), проведення антигітлерівської агітації серед краян, вербування до лав партизанських загонів, забезпечення фіктивними документами, надання транспортних засобів. Наприклад, завдячуючи своєчасно наданій захарівчанами підводі для перевезення вибухівки вдалося пустити під укіс військовий ешелон в районі с. Лікарівка .
2. Невеликий за чисельністю особовий склад. (Аудиторівська група складалась з п’яти осіб.)
3. Ядро групи становили люди певного роду занять (аудиторівська група організована була працівниками земельного відділу Новогеоргіївської районної управи Артемьєвим І.А. та ін.; кістяк групи ім. К.Е. Ворошилова (Липовий Г. та ін.) складався з колишніх призовників, що не змогли дістатися військових частин через квапливу евакуацію облвійськкомату і опинилися на окупованій території).
4. Зв’язок між групами здійснювався вкрай хитромудрим способом. Так, зокрема, підпільники Аудиторовки підтримували контакти зі своїми іванівськими колегами за допомогою сільських перевізників молока, що обмінювалися шифровками на Глинському заготівельному пункті.
5. Постачання партизанам продуктів відбувалося з відома та потурання окремих сільських старост (Арсей Притула – Янів,Ф.Мірошниченко - Іванківці) та керівників місцевої жандармерії (Хома Жуков – Микільське
6.Сполучним центром всіх “груп забезпечення” Новогеоргіївщини був загін (пізніше - з’єднання) ім. К.Є. Ворошилова.
Зоряним часом цього славетного воєнізованого підрозділу стала друга половина 1943-го року, коли в командування ним вступив уродженець нашого краю Ілля Данилович Діброва. Саме тоді на ґрунтовних дорогах та грейдерних шляхах Дмитрівка – Новогеоргіївськ, Дмитрівка – Іванківці, Іванківці - Михайлівка, Іванківці – Красносілля не стало спокійного життя для німецьких маршових рот та армійських обозів. На превеликий жаль, непересічна постать талановитого партизанського ватажка і досі залишається маловідомою широкому загалу його земляків.
І даремно, адже біографія Іллі Даниловича була надзвичайно багатою на драматичні колізії та небезпечні пригоди. Ілля Данилович народився 19-го листопада 1891 року. Малою батьківщиною майбутнього героя двох війн було село (зараз невеличкий хутір) Катеринопіль (або Піщанівка) Косівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії. Перші чотирнадцять років життя Іллі нічим не відрізнялись від буденного існування тисяч однолітків – вихідців з багатодітних незаможних селянських родин. Злам у долі хлопця стався у 1905 році, коли він влаштувався рудокопом на криворізькі копальні. Вступ до революційного гуртка був лише справою часу. За п’ять років до свого арешту в травні 1910 року Ілля Діброва перетворився з недосвідченого, хоча й обдарованого, підлітка на загартованого кількарічною підпільною антицаристською боротьбою професійного революціонера. 19-тирічний бунтівник не дозволив застукати себе зненацька, поранивши під час затримання ротмістра жандармерії. Опір представникам влади в усі часи вважався обставиною, що обтяжує провину. Тому невблаганний вердикт царського суду – 20 років каторги – не став для Іллі приголомшливою несподіванкою. Невгамовна вдача арештанта Діброви не в силах була примиритися з атмосферою челябінського каземату. Лише лютневий вітер 17-го року розвіяв моторошну тінь довічного ув’язнення, що нависла над Іллею Даниловичем після невдалої втечі у 1915 році. Після визволення Діброва без вагань нестямно занурюється у запаморочливий вир тодішніх доленосних подій.
В 1917-му – він як партійний агітатор проводить більшовизацію 45-го запасного полку у Миколаєві. У 1918-му – бере участь у антигетьманському підпільному русі на Півдні та Слобожанщині. В 1919-1922 роках, займаючи посади голови повітової Надзвичайної Комісії та командира загону частин особливого призначення, воює з григорівцями, денікінцями та загонами так званих “червоно-зелених”.
Між двома війнами колишній бойовий командир сумлінно виконував обов’язки високопосадовця-господарника (керуючий Олександрійським повітовим земельним відділом, завідуючий Знам’янською конторою Заготзерна, директор Олександрійського млинарського комбінату, керівник Косівського млина).
З’єднання ім. К.Є. Ворошилова на самому початку створювалося як один із засобів здійснення на практиці стратегічної диверсійної кампанії, що в історичній літературі одержала назву “Рейкової війни”. Внесок партизан Діброви був доволі вагомим – 15 військових ешелонів не дійшло до місця призначення
Крім з’єднання Діброви на суміжних з Новогеоргіївщиною територіях (Знам’янський та Чигиринський райони) під патронатом підпільного обкому КП(б)У здійснювали акції загони им. Ф.Е. Дзержинського (командир – Евген Іванович Петров, комісар – Степан Сергійович Гуров) та “За Родину” ( командир – Михайло Павлович Кришталь, начальник штабу – Володимир Ілліч Олейніков). Цим трьом партизанським угрупуванням крайові групи підпорядкованої дії надали неоцінну допомогу.
Ареал впливу представників другої, менш поширеної практики, збігався з північною частиною новогеоргіївських теренів. Відмітною рисою товариств т. зв. “вільної дії” був досить широкий спектр підривних заходів (шкідництво на місцевих лісозаготівельних пунктах та шляхах сполучення – група С. Бурлаки (с. Мала Андрусівка); пересилання до чигиринських партизанів колишніх військовополонених – група І. Степанова (с. Подорожнє); ліквідація поодиноких ворожих військовослужбовців та звільнення молоді від вигнання на примусові роботи до Німеччини – група П. Гвашева (с. Велика Андрусівка).
Віктор Сергєєв, директор Світловодського
міського краєзнавчого музею
