17 квітня минає 95 років з дня народження нашого земляка, відомого українського поета і прозаїка, почесного громадянина Світловодська Віктора Соколова.
"Батьківщина моя – древнє наддніпрянське село Табурище", – писав він у своїх спогадах. А пізніше у творі "І молим Бога ми", що став криком його душі, поет із сумом констатував: "Вже нашого села давно немає –звели на кручах кам'яних КремГЕС..."
Нашому землякові випала нелегка доля. Народився в родині сільського бондаря, був найменшою, восьмою дитиною. Ще гойдався в колисці, як мама відійшла у Вічність, тож зростав хлопчик у родині бездітного односельця Гаврила Баранця, людини трагічної долі. Названого батька заарештували і в 38-му постановою трійки НКВС за участь в контрреволюційно-куркульській повстанській організації засудили до розстрілу.
Тільки через багато десятиліть реабілітували, як і десятки тисяч невинно убієнних тоталітарним режимом.
Отож коли біда нависла над сім'єю Баранців, їх прийомний син пішов у широкий світ. Голод погнав його на шахти донецького краю. У 1939 році Віктор Соколов закінчив Макіївський металургійний технікум. Спочатку працював техніком-сталеплавильником. "Мені подобалося стояти обличчям до крицевого вогню – він гартував мені душу. Але дуже скоро медицина назавжди розлучила мене з мартеном", – писав у своїх спогадах митець.
Війна застала майбутнього поета в редакції заводської газети "Кировец". Там уже в перші дні війни було надруковано його вірш "Мы победим".
В.Соколов не припиняв літературної діяльності і всі довгі місяці підпілля. Прагнув поетичним словом підтримати тих, хто боровся з ворогом зі зброєю в руках.
Після війни донецький край надовго залишався для В.Соколова другою батьківщиною. У 1959 році він став членом Спілки письменників України, тривалий час очолював Донецьку організацію СПУ, редагував журнал "Донбасс", тут вийшли друком його перші поетичні збірки. А всього їх – понад тридцять. Значна частина, до речі, є й у фондах нашого музею. Поет завжди займав активну громадянську позицію – про цілину, приміром, знав не із розповідей (збірка "На берегах Ішиму"). На власні очі бачив, як українське студентство брало участь у розбудові сибірської землі (поема "Куховарка").
Поетичні рядки В.Соколова прості і щирі, вони проникнуті любов'ю до людини, бо поет вірив, що торкне своїм словом людську душу, і "...стане їй, людській душі, тепліше".
Віктор Соколов вважав себе табурянином з діда-прадіда. Все життя боліло йому рідне Табурище. Ця туга і біль відчувається і в його поезіях.
І МОЛИМ БОГА МИ
(Із віршованого роману)
Вже нашого села
давно немає...
Звели на кручах кам'яних КремГЕС,
І все хвалились: "чудо із чудес!"
Немає й хати нашої в помині:
Там, де стояла – хлюпає вода...
Ні, не вода – смердюче баговиння!
Ні, не вода – якась брудна бурда...
Під нею зникли заливні городи,
Де дивовижні витвори свої
Демонструвала матінка-природа –
Небачені у світі врожаї!
Так, тут тепер – солідне, файне місто,
До речі, впорядковане і чисте.
Тепер тут є в людей тепло і світло,
Та якби ж ця земля козацька квітла,
І люди б у якій красі жили,
І все до столу, все до столу мали,
Коли б з умом!
Ми й ГЕСи будували,
І землю, як святиню, берегли!
Тетяна ТКАЧУК,
працівник міського краєзнавчого музею
